Синевирська рада » Бокори Чорної Ріки. На Закарпатті відбудовують єдиний у Старому світі Музей лісосплаву
СИНЕВИРСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
photography
НОВИНИ
Культура, спорт і дозвілля
5 Грудня 2018
Синевир у кіно: вийшов перший тизер до фільму “Захар Беркут”

Український історичний екшен “Захар Беркут” режисера Ахтема Сеітаблаєва представив свій перший відеотизер до фільму. У ньому можна побачити дивовижні карпатські краєвиди, серед …

Культура, спорт і дозвілля
1 Листопада 2018
Як Синевир відзначив свої 614 років

Останньої неділі жовтня Синевир традиційно відзначав День села. Відтак у центрі Синевира, на площі перед Палацом культури, на гостини до синевирців зібралося …

Культура, спорт і дозвілля
25 Жовтня 2018
ЗАПРОШЕННЯ НА СВЯТКУВАННЯ ДНЯ СИНЕВИРА

Шановні мешканці та гості нашого села! Уже традиційно наприкінці осені Синевир відзначатиме День села. З цієї нагоди Синевирська сільська рада та її …

Культура, спорт і дозвілля
20 Жовтня 2018
Тривають роботи із реконструкції Музею лісу і сплаву на Чорній Ріці

Реконструкція Музею лісу і сплаву (греблі) на Чорній Ріці триває. Будівельні роботи виконує підрядник ТОВ “ПМК-77” з села Соколівка Косівського району Івано-Франківської області. …

Бокори Чорної Ріки. На Закарпатті відбудовують єдиний у Старому світі Музей лісосплаву

У Національному природному парку «Синевир», серед стрімких гір та смерекових стін, на річці Чорна Ріка є один із двох у світі Музеїв лісосплаву. Цьогоріч його взялися відбудовувати – через 20 років після найстрашнішої повені нового часу.

 

 

Перші дні листопада 1998 року в історії Закарпаття – чорні, страшні. Найгірша, найбільш руйнівна повінь понищила не тільки майно, будівлі, дороги і мости: загинули й люди. Тут, на Міжгірщині, стрімка, але невеличка Чорна Ріка (інша назва – Озерянка, це притока Тереблі) перетворилася на лютий потік.

«Це було страшно, – розповідає Василь Сятиня, доглядач Музею лісосплаву. – Я тоді працював у лісництві, пам’ятаю, як раненько прибіг у контору мій колега, каже: велика вода – щось робім! Уже текло тоді тут по підлозі… Ми прибігли сюди, відкрили всі шлюзи: шість на цьому боці, шість на тому, відчинили центральні ворота, вода трохи впала. Але знову прибувала, особливо вночі… Течія підмивала дерева коло річки, вони падали, і шлюзи забило, вода не мала куди діватися. Вона пішла дорогою, підмила міст, він поплив, і затопило ось аж досі, повністю. Дуже багато експонатів пішли за водою. Було небезпечно, страшно, але ми намагалися врятувати все, що можна. Греблю знесло».

Так був зруйнований унікальний Музей лісу і сплаву (інший такий у світі є в Канаді). Його заснували, щоби зберегти пам’ять про особливу й небезпечну професію – справу бокорашів (бокор – це пліт, сув’язь стовбурів дерев).

У 1973 році тут провели реставраційні роботи та прилаштували надбудову для музею, а в 1990-х звели нове приміщення над греблею, там розгорнули експозицію.

Окрім катастрофи 1998 року, далася взнаки і повінь 2001-го. Нині тут замість гідротехнічної системи та ошатної оглядової будівлі – візит-центр на рештках дамби.

Утім, зараз, восени 2018-го, тут теж гуркіт і хаос, як і в страшні дні 20 років тому. Але іншого порядку: потужна техніка розчищає річище, аби зміцнити його і врешті відбудувати греблю. Власне, вона, із 80 метрів у довжину, і була головним експонатом музею, а точніше – уся гідротехнічна система (на неї кажуть «клявза», адже збудована за проектом австрійського інженера Клаузе) зі шлюзами-ворітьми, яка дозволяла спершу накопичити воду, а затим спустити її разом із бокорами. Водойма, яка утворювалася через загату, сягала 300 метрів завширшки і близько 2 кілометрів завдовжки.

Систему проектували в середині XIX століття, роботи з будівництва розпочали в 1868 році, а діяла вона до 1960-х, виконувала й функцію регулювання річки. Сплавляли ж ліс бокорами в Карпатах до 1962 року, коли відбувся останній офіційний, ба навіть урочистий, сплав, про що повідають верховинці, нащадки «карпатських екстремалів» – бокорашів.

«Мені тоді було 12 років. Ось тут на схилі в нас була “дача” (так тут називають літні помешкання, де живуть у теплий сезон і доглядають за худобою – прим. авт.), я випасав там корови. Як чули, що буде сплав, ми з друзями піднімалися кілометри чотири вверх, я бачив, що батько веде плота… “Можна, тату?” – “Давайте!” – ми стрибали на бокори і везлися сюди, до греблі. Вискочили – бігом наверх, аби встигнути прокататися ще на одному. Весело було, цікаво! Я би й зараз пішов бокорашувати, чесно. Через цікавість, а не заради грошей», – ностальгує чоловік.

Праця бокораша була найкраще оплачуваною серед «робітних чоловіків» у той час, цей трудний небезпечний фах мав престиж. Платня бокорашів за один сплав була така, як в інших за місяць, а то й більше, адже окремо оплачували працю і як лісоруба, і як плотогона. Мужчини працювали цілий рік: заготовляли деревину, штабелювали, в’язали її в табли, з яких, як поїзд із вагонів, і формувався дараб, а вони, своєю чергою, складали бокор.

Власне, сплавляли з лісового складу на ті місця, звідки деревину купували і відправляли залізницею в Угорщину. Близько 70 кілометрів ішли бокори звідси, через Вільшани, далі на Тису і до станції Буштино, згодом там збудували і деревообробний комбінат. 350 кубометрів деревини могло бути в одному дарабі, яким керували зазвичай троє бокорашів, сплав тривав від 4 годин.

І раз по раз на берегах Чорної Ріки з’являлися хрести: справа тому не для слабкодухих, що і гинуло бокорашів чимало.

«Батько поховав багатьох друзів. Небезпека, окрім стрімкої води, от ще в чому: іде перший бокор, і якщо він десь впнеться в скелю, каміння, то наступні припливуть на нього, й маємо трощу… А ще ж стрімка річка, гірська, холодна, треба було дуже міцне здоров’я мати», – розповідає колись майстер лісу, а тепер співробітник музею і сам – син бокораша.

До слова, трударів увічнили корифеї Закарпатської школи живопису: картини «Лісоруби» Гаврила Глюка (1954 рік) та «Бокораші» Йосипа Бокшая (1961 рік) належать до класичних творів.

Речі з бокораського побуту, а також моделі плотів та навіть будівель і, звісно, реманент, яким дужі сміливці (бокорашем міг стати лише такий чоловік) валили і збирали дерева до купи, – у невеличкій будові музею оглядаємо врятовані експонати. Це не предмети – це матеріальні оповіді про історію. І труд.

«Це – киль для перегортання стовбурів, так звали цей інструмент: от звалив лісоруб дерево, зрубав сучки, зняв кору з одного боку і береш крюком, щоби завершити цю роботу», – пояснює Василь Григорович. А на території збереглися «ризи» – «ліфт навпаки» для дерев, щось таке, як жолоб, яким спускали зрубане. Це й заощаджує роботу, запобігає ерозії ґрунту та ушкодженню інших дерев. Тепер так уже не роблять, здебільшого трелюють, востаннє майстер лісу бачив подібні жолоби, вже металеві, каже, із 10 років тому.

…Манарини, цапіна, кльобака, шухля, гриф – слова і предмети з побуту лісорубів-бокорашів. Усе це, а також крюки і «кігті», каганці і багри, тесаки, а також бесаги (сумка) та вишиванка з верховинським узором – речі можуть видатися непоказними, але при зацікавленому погляді надзвичайно промовистими. «Так, це деревний, трутовий гриб. Чому він тут? Таким користувалися бокораші, які ж і ночували в лісі на березі, відтак мали розпалювати багаття. А засушений гриб дуже довго тліє, його можна лишити на ніч, а потім покладеш кілька гілочок – і маєш ватру (вогнище карпатським діалектом – прим. авт.), — розповідає Василь Сятиня. – Це – бокораська колиба. А такою була гужварня – спеціальна будівля, в якій парили і скручували ліщину, з неї робили троси для скріплювання стовбурів, щось на зразок канатів, он бачите, яка й міцна, і гнучка».

У музейній кімнаті пахне пилом і найбільше – деревом. А надворі уперше на нашій пам’яті – пальним: працює будівельна техніка. Керує прораб Олександр Воронюк, представник компанії, яка виграла тендер на відбудову музею – ТОВ «ПМК-77» з Івано-Франківська. Він каже, що відновлювати такий об’єкт – і гордість, і відповідальність.

«Ми відбудовуємо греблю не за сучасними технологіям, а так, як би це зробили діди. Можна б залити бетоном, але це не відповідає нашій меті – збереженню, чи то відновленню, історичної спадщини. Ми плануємо три етапи робіт. Спершу відбудувати греблю, піднявши її до відмітки спуску води, а це 4,5 метра, засипавши камінням. Ще – зробити спеціальні стінки різного рівня на дубових колодах, які слугуватимуть берегоукріпленням».

Наступним етапом буде взятися за лівий берег, і це відбуватиметься вже після осіннього паводку та «перекидання води» в тимчасове річище. Так само виконуватимуть берегоукріплення за допомоги спеціальних конструктивних елементів, а затим продовжать дамбу.

Третя черга – зведення власне споруди музею та облаштування території. У масштабному проекті запланували збудувати і дорогу та ЛЕП: нині дістатися сюди хоч і можливо, та не надто просто, а електрики ані в музейній споруді, ані в будиночку співробітників Нацпарку немає.

«Споруда унікальна. Наша задача – відновити не лише вигляд, адже мова про гідротехнічну систему на гірській річці, котра буває тиха, а буває ой яка стрімка і повноводна. Тобто ми говоримо не просто про музей, але і функціонал: робочу греблю зі шлюзами, де регулюється підйом і спускання води тощо», – розповідає будівельник. Він відповідає на питання: так, мають досвід робіт і на гідротехнічних об’єктах, але за подібне, звісно, ще не бралися, і це – професійний виклик. «Ми працювали на причалах, у портах, робили берегоукріплення, будували мости. Звісно, мало хто в Україні мав справи з подібним об’єктом – історичним. Без сумніву, цікаво. Крім дотримання вимог максимального відтворення, маємо подбати і про надійність, дуже хочемо, щоби це працювало довгі роки і радувало людей», – говорить пан Олександр.

Праця – кипить, до неї залучили і місцевих робітників: підсобників із тутешніх сіл, а на техніці працюють будівничі з Франківщини. «Не виключено, що це – онуки карпатських плотогонів, і тим паче їм цікаво працювати на такому об’єкті, а також мають розуміння: що і навіщо вони роблять», – усміхається прораб.

Ми прогулюємося під смереками, і будівельник ділиться: так, тут ідеться і про емоції: «Може, десь колись і чув, що були такі люди – бокораші. Але побачити практично на власні очі, де і як це відбувалося, дізнатися про їхній побут, про те, як вони скріпляли дерева і керували цими плотами на ріці – дещо особливе. Як будівельника мене, звісно, вражає і те, що люди, часто без спеціальної освіти, будували такий серйозний об’єкт, не електроінструментом та таким іншим, а вручну, сокирами… А ще, звісно, тяжкий і небезпечний труд чоловіків того часу: водночас і лісорубів, і плотогонів. Я певен, що це варто уваги кожної людини, і переконаний: коли відбудуємо – тут буде багато туристів!»

Щоправда, із роботами запізнилися: варто було починати як не навесні, то хоча б із початку літа. Однак, фору дає небачено тепла осінь у Карпатах. І так сталося, що початок робіт збігся із річницею тієї самої руйнівної повені. Втім, це випадково. Про відбудову музею йдеться вже давно, план декларували роками, врешті, отримали «добро» від Мінекології, тобто закладені в бюджет гроші (53 млн грн), але бюрократія «з’їла» багато часу, аж нарешті кошти надійшли на рахунки. Та й зараз щодо того, коли побачимо музей таким, яким би він мав бути, кажуть не надто певно: роки зо три, не менше. І сьогодні лише поодинокий турист приходить у місце, де на березі стоїть останній бокор Чорної Ріки, в якого навіть діє стерно…

«Приїздіть побачити, як зведемо дамбу – до зими!» – запрошує будівельник Олександр. І Василь Григорович кличе сюди будь-якої пори, адже Карпати завжди прекрасні. Він із ніжністю та певною гіркотою згадує часи, коли кожен потічок у лісі був такий, з якого можна напитися, було чисто, а мисливські та лісорубські колиби в горах були доглянуті та із запасом усього необхідного, і нікому не спадало на думку смітити, красти чи нищити, та й люди ходили не «на пікнік», а поспілкуватися з природою… Утім, і зараз місцеві краєвиди – це краса і радість, а ще й велич. «І неодмінно підіть на Дике озеро, звідси зо три кілометри гірською стежкою, там дуже гарно!» – каже син бокораша, який знає в цих краях чи не кожне дерево і закоханий в ці місця та їхню історію, яка, хоч і зникома, але таки ще не втрачена, не забута…

 

Джерело: Opinion

Текст: Алла Хаятова

Фото: Сергій Гудак

Використані архівні світлини й ілюстрації з відкритих джерел