Синевирська рада » Закарпатський дзен: чотири місяці без зв’язку, удвох із коровою
СИНЕВИРСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
photography
НОВИНИ
Життя громади
27 Вересня 2018
Відійшла до Бога найстаріша мешканка Верховини – синевирка Василина Сятиня

Із глибоким сумом та журбою повідомляємо, що цієї ночі на 103 році життя відійшла до Бога найстаріша мешканка Верховини – синевирка Василина Сятиня. …

Життя громади
10 Вересня 2018
ДУХ ТВОРЧОСТІ Й СТАРОВИНИ ВИТАЄ У МАЙСТЕРНІ ВАСИЛЯ ШИНДРИ

У січні минулого року на міжгірську Верховину прилетіла світла й радісна новина: уродженцю Синевира, талановитому майстру пензля Василю Шиндрі Указом Президента держави …

Життя громади
10 Вересня 2018
Заслуженому художникові України – Шиндрі Василю Васильовичу – 60!

Синє небо, синій вир, сині гори, Синевир! – проїжджаючи Міжгірщиною, у підсвідомості самі по собі римуються поетичні рядки, а душа проситься у …

Життя громади
17 Квітня 2018
Іван Мокрянин: бокори почав сплавляти з 17-ти років …

Відійшла у минуле давня справа бокорошів. Уже понад 60 років у Карпатах не сплавляють деревину річками. Важкий і ризикований труд горян замінила …

Закарпатський дзен: чотири місяці без зв’язку, удвох із коровою

Із екзотичних подробиць побутування
закарпатців у так званих «літниках».

 

На Закарпатті горяни досі по-прадідівськи літують у горах. Живуть у так званих «літниках» – будиночках із мінімальними зручностями. Тут ночують та варять сир, на бринзю собі та на продаж туристам.

Пані Марію із Синевира ми зустріли випадково – на горі біля зруйнованого паводками Музею лісосплаву в НПП «Синевир». Її літник, у якому жінка проводить чотири місяці на рік, з травня по серпень, знаходиться акурат навпроти музею. Туристи тут нечасті гості, тому жінка нам рада. Вона якраз вигнала зранку свою корову з телятком на пашу, тож має час для недовгої розмови.

– Ось два дні назад вітер зламав молоду смереку, то обдираю кору, буде мені на розпал у пічку: воно дуже добре й одразу спалахує, – каже жінка.

Пані Марія літує на цій горі уже 36 років.

– Мені цього року 67 буде, дасть Бог, – каже жінка, – а сюди вперше привів мене чоловік ще молодою. Ми жили з його батьками, а на літо сюди виходили удвох. Я зараз теж живу із сином та невісткою. Син заробіткує, невістка з онучкою – вдома, у Синевирі, ми приймаємо туристів у своїй хаті. Раз на тиждень-півтора приходять до мене сюди – приносять свіжі газети, їжу деяку, а я їм вниз даю молоко, сир, трави, висушені на чай, ще – гриби та ягоди.

Літник – невеличка хата з горищем, забитим минулорічним сіном. Трохи далі від хати – хлів, де літує разом із пані Марією корова, яка нещодавно привела телятко. Більше худоби жінка не має, бо, каже, здоров’я на це нема. А зазвичай ґазди беруть із собою, крім корів, ще й кіз, і овець, якщо мають їх небагато і не віддають вівчарам в отари.

Біля хати пані Марії – стіг для сіна, специфічна карпатська конструкція, закрита дощаним полом від землі, аби не підмокало знизу, та зверху дахом – аби не вбирало дощ із неба. Дах над стогом тримають чотири смерекові стовпчики.

– Наші торік прогнили, чекаю от сина з заробітків, приїде косити, то нові справить, – каже пані Марія.

Косити сіно – то велика й улюблена робота для верховинців, її треба вправно і вчасно виконати – аби худобі взимку було смачно.

– Сіно треба скосити у “хвілю” (добру погоду), аби не замокло і не почорніло, бо корова не їстиме, а ви не матимете молока. Потім скошене треба швидко висушити й скласти у стіг. Косимо тут біля літника, й удома ще маємо невеликий шмат землі з травою, – каже пані Марія. – Минулого року син затримався на заробітках, то я сама косила, з невісткою. Ой, важко було, але мусіла-м, – зітхає жінка.

Біля хати в неї також є невеликий шмат городу, там росте картопля (культура, що добре родить у бідній верховинській землі), трохи кукурудзи та квасолі, є дві грядки з цибулею та часником.

– Ото корова моя пасеться, а я на городі пораюсь, або із сіном працюю, або в хащу йду по гриби чи яфини (чорниці). Вони тут усюди ростуть: лізуть навіть на землю, відведену під сінокіс, неможливо з кущами вправитися. Єт, та що вам і казати: нема часу, коли на небо глянути!

– Навіть новин не дивитесь? – питаю.

– Які новини, паніко, у нас тут зв’язку зовсім немає – тому ані телевізора, ні мобілки, ні навіть радіо не маю, – каже пані Марія.

– А як біда якась трапиться – з вами щось чи з худобою – як своїх повідомите, на допомогу покличете?

– Біля мене тут музей, там є сторож, то в разі чогось можна вниз своїм переказати. Або сусідів про це попросити: у нас тут літники в половини села, тому я не сама, як одразу здається, нас багато тут з Синевира, просто вам через гори не видно. Як би-м вранці не вигнала худобу, знали би, що щось не так.

А трафунки різні бувають, – згоджується пані Марія про ризик літування на самоті. – От тиск стрибає часом, але я маю від того ліки, як починає у скронях стукати, одразу їх п’ю. А руки скласти й сидіти вдома в селі не можу, бо треба якось жити. На мою пенсію в 1600 гривень дуже не розженешся, а так – щось туристам тут продам, щось невістці вниз заготую – так і живемо.
Пані Марія виносить зі свого літника свіжий сир та залишки запашного чаю із малини, ожини та чорниці. Пропонує купити. За чай просить по 20 гривень. Запах, що йде з пакуночка, мене підкуповує одразу ж. Беру й сир (вурду) – він свіжий, ще навіть солодкуватий.

– Прошу за таку грудку (трохи більше кіло) 60 гривень, тут маєте 6 літрів молока, це недорого, беріть, – переконує жінка.

Я не торгуюся, беру. Буде на гостинець домашнім.

Тим часом жінка агітує приїжджати влітку до них у садибу.

– Називається “Анастасійка”, так внучку мою звати, то ви в інтернеті своєму зможете знайти, приїжджайте, у нас дуже файно, – розповідає пані Марія.

Питаю, чи туристів тільки в садибі приймають, чи й тут – у літнику.

– Та ви що, хто ж сюди захоче: ні зв’язку, ні телевізора, ні гарячої води …

– Та ж на ці гори ваші можна молитися: навіщо тут телевізор! – кажу.

– То одиниці таких, хто так думає. Але якби хтось прийшов – не вигнала би, чистого повітря, грибів-ягід та студеної води тут вистачить не лише мені, – каже жінка.

Ми ще розмовляємо кілька хвилин про життя вдалині від села та людей, прощаємось, жінка бажає з Богом в дорогу, а я завважую хрест біля літника, схожий на такі, як ставлять на роздоріжжях у селах.

– Такий хрест є майже біля кожного літника, – пояснює згодом Юрій Бабічин, начальник відділу еколого-освітньої роботи НПП “Синевир”. Встановлюють його одразу, коли зводять хату-літник, або згодом. Горяни – богобійні люди, а літуючи на полонині, не мають змоги ходити до церкви на служби в неділю та свята, тому можуть запалити свічку біля хреста, скласти молитву Богу, як є потреба, – пояснює він.

Такі хрести ставлять біля своїх домівок і люди в селі, так робить чимало хто із синевирців, каже Юрій Бабічин. Це вважається захистом та оберегом обійстя.

 

Інтерв’ю: Тетяна Когутич, Ужгород–Синевир
Фото: Сергій Гудака, Укрінформ
Джерело: Укрінформ